"Пронизливий холод": як я жив на дикому острові під вулканом та льодовиками
Автор цього блогу, український мандрівник і радіоаматор Вадим Івлєв, розповідає про те, як він вирушив на другий за важкодоступністю у світі острів Херд у тисячах миль від материка, щоб відчути романтику й побачити діючий вулкан, льодовики та полярне сяйво.
Таємниця за краєм океану
Дикий острів Херд, другий за віддаленістю і важкодоступністю у світі, з його приголомшливими льодовиками і діючим вулканом Біг-Бен.
"Ми мали перетнути весь Індійський океан від берегів Африки до Австралії"
Лихий західний вітер, володар безкрайніх просторів південного океану, мчав по колу. Він гнав морські вали у холодному, безлюдному краю, де ніщо не в силах його стримати, ніщо не встане у нього на шляху. Раптом він зачепився. Спіткнувся на рівному місці об пік. І завив бурею. Він все більше і більше лютував, намагаючись змести, здути дивну гору, як здувають з чистого столу крихту. Він шаленів, бажаючи вирвати її, як шпильку, забуту тут, у вивороті океану. Могутній вітер налітав і бив, наче молотом.
Зі страшною силою він вів за собою чорні хмари, сплітаючи їх у довгу й тугу косу смерчів, прив'язану до вершини гори, що його так розлютила.
– Людина за бортом! – закричав шкіпер, склавши руки рупором. Корабель різко хитнуло. Я з усіх сил намагався встояти на ногах на мокрій палубі. Однією рукою я тримався за огороджує леєр, пальцем другої руки я вказував на ледь помітну пляму посеред пінного бурхливого моря.
Темна крапка то злітала, то поринала на хвилях, які неслися вдалину за кормою. – Дуже добре, сказав шкіпер, завершуючи інструктаж. – Запам'ятайте, що перший, хто побачив, кидає рятувальний круг і щосили кричить, не відриваючи погляд, постійно вказує на нього витягнутою рукою, щоб не втратити з поля зору.
На палубі було холодно. З рота шкіпера йшов пар. Він був у шортах, шапці й високих шкіряних черевиках, одягнених на босу ногу. Не перестаючи посміхатися, він хвацько підморгнув, розвернувся на місці, і як вихор помчав по внутрішньому трапу на місток, щоб перевірити вахтового. Я піднявся за ним на корму і затримався там на деякий час. Мені було страшно цікаво ще раз відшукати очима шматок рибальського плота, що швидко віддалявся, наче загублений кимось і мандрівний, як "летючий голландець" Південного океану.
Він був єдиним з того, що зустрілося на шляху під час нашого самотнього плавання. Ми мали перетнути весь Індійський океан від берегів Африки до Австралії. Ми були десь посередині. З моменту відправлення з Кейптауна минуло вже три тижні, і за цей час я не бачив жодного судна, ні кита, ні риби – взагалі нічого. Можна було подумати, що на тисячу кілометрів навколо океан просто мертвий. Він був без життя, але нам не байдужий.
Наш верткий і безстрашний 38-метровий експедиційний корабель грав з ним в доганялки. Здавалося, що океан, який іде вдалечінь, піднімається, нависає, як стіна, над крихітним судном, і ось-ось поглине його. Але корабель знову і знову вислизав, спритно скочуючись з хвилі. Тепер ми рухаємося малим ходом. Потрібна підвищена обережність. Ми знаходимося поблизу безлюдних островів Херд і Макдональд.
"Наш корабель кинув якір у бухті Атлас острова Херд - другого за важкодоступністю у світі"
За всю історію на островах Мадональд побували всього кілька людей. Перші з них висадилися на острів у 1971 році. До цього люди вже побували на Місяці. Двоє австралійських вчених добралися туди з французького дослідного судна на вертольоті. Великі простори цих вод досі не вивчені.
Глибини змінюються через високу вулканічну активність. Є відомості про 9 кораблів, що затонули біля цих берегів.
Несподівано задзвенів якірний ланцюг. Ми прибули раніше графіку. Низько стелиться туман над океанськими хвилями, що плавно котяться, чіпляючись за сірі прямовисні скелі й льодовики. Один їх вид відтворює у пам'яті похмурі кадри з чорно-білих фільмів.
Наш корабель кинув якір у бухті Атлас острова Херд - другого за важкодоступністю у світі. Острів Херд розташований за 1600 кілометрів на північ від Антарктиди, і за площею він у 2,5 рази менше міста Київ. Десь там, вгорі, в сірих хмарах ховається вулкан Біг-Бен заввишки 2745 метрів над рівнем моря. Острів знаходиться далеко на південь від традиційних морських шляхів. Надії бути врятованим суднам, які тут проходять, рівні твердому нулю.
"Тут часто трапляються раптові шторми з лютими шквалами"
Сюди навідувалися лише відчайдушні сміливці, мисливці за тюленями. На острові були знайдені людські останки і могили. З 1947 по 1955 рік на острові розташовувалася Австралійська антарктична дослідна станція.
Довколишня картина викликає відчуття, якому важко підібрати назву. Гарне місце для таємних випробувань секретного зброї або для бази підводних човнів вождя світового зла, що готується захопити світ.
Вранці ми побачили, що сповз льодовик. Ніби розвалилася на частини гігантська піраміда, побудована представниками позаземної цивілізації. Величезні, непідйомні блоки, більшості у формі куба, з блакитного льоду, світло-сині з домішкою смарагдового зеленого, розсипалися вздовж берега. Терапія природою. Чистий лід, найсвіжіше у світі повітря. Якби не одне "але".
Воно носить назву "Вилливо", англ. - williwaw. Несподівані шалені пориви холодного вітру ураганної сили. Звичайно, це не все. Ще тут часто трапляються раптові шторми з лютими шквалами. Шторми змінюються багатоденними туманами, під час яких сполучення корабля з берегом неможливе. Також не можна не сказати про постійну густу хмарність.
Минав час відпочинку між змінами. Холод пробирав до кісток. Від нього здригалався кожна м'яз. Перевертаючись з боку на бік, я випадково вистромив руку. За мить вона стала крижаною. Навіть носа зі спальника не можна висунути. Підйом. Моя зміна. Всі ці тижні ми працюємо і спимо, не роздягаючись. Всі стали схожі один на одного – кудлаті, неголені, кістляві, смертельно втомлені й тому сутулі, у забруднених куртках.
Джек говорить, що не працює радіоантена, за яку я відповідаю. Йду заміряти приладом. Пахне горілим. Роз'єм перетворився на вугілля. Коротке замикання. Якщо вітер не повалив антену, тоді відірвав якусь її частину. Вирвав довгі залізні кріплення. При таких шквалах, ще й у темряві, важко побачити мотузки, які літали на висоті 20 метрів над землею, відірвавшись. Зловити їх і знову прив'язати. Справа має бути непроста.
"Від холоду я не відчував пальців ніг"
Що за дика ніч! Сильний вітер і дощ із мокрим снігом. Щільна пелена з крапель така, що нічого не можна розглянути на відстані двох метрів. Все одно треба спробувати. Я беру два ліхтаря. Хоча акумулятор одного з них майже "помер". Випадково натиснув його кнопку у кишені куртки. Двері в намет зачинилися.
Все довкола поринуло в абсолютний морок. Як у ворожих людям чорних глибинах космосу або океану. Я зробив пару кроків від намету, і дивним чином відчув, що в метрі від мене причаїлося щось велике. Воно стежила за мною. У світлі ліхтаря промайнули як гарячі вугілля очі і пунцова паща. Це тюлень. Ще пощастило, що гіганти – морські слони не наближаються до табору, не покидають своє лігво серед смердючих купин.
Темно, хоч око виколи. Вулканічний попіл під ногами та низькі хмари, що приховали зірки, не залишають ні слідів, ні орієнтирів. Ще п'ятнадцять метрів навмання вниз по схилу. Раптом під ногами захлюпала вода. Переді мною на багато кілометрів тягнувся Налларбор (лат. nullus: 'ні єдиного' і arbor: 'дерево') - рівне поле з попелу з кістками китів, тюленів і пінгвінів. Через вітет і хвилі за короткий час цей величезний простір виявився залитим морською водою. Вода доходила до коліна. Чоботи текли.
Від холоду я не відчував пальців ніг. Мені вдалося відшукати мотузку, яка відірвалася, і заново прикріпити її. Потрібно налаштувати антену, а для цього - підключити прилад біля її підніжжя. За спиною щось гупає і виє. Я не обертаюсь, боячись побачити там щось особливе. Залишається метрів десять. Але що це? Навколо мене то виринали, то пірнали під воду щупальця, які огидно рухалися. Їх неможливо розчавити ногою. При натисканні вони видавали звук, схожий на зле скрипіння зубів.
Як грудку з анаконд, довгі гірлянди водорості бурого кольору обвили основу антени. Здавалося, що з дна моря, з імли, захоплені могутньою силою бурі піднялися мовчазні створіння мороку, аби подивитися на все, що поверх води.
Це була гігантська антарктична ламінарія або бичача водорість Durvillaea Antarctica, що досягає 50 метрів в довжину і ваги 200 кілограмів. Відірвані велетенським штормом від океанського дна, їх все більше і більше прибивало до берега.
Від несподіванки я відсахнувся і так сильно відсмикнув руку, що згас ліхтар"
Я по-своєму любив свою антену. Звикнувши до неї за час конструювання, установки і обслуговування, я став бачити в ній рідне створіння. Вона через своій гігантський розмір стояла на самоті, подалі від усіх інших антен, переносячи складнощі, як жодна інша. Цієї ночі, при пориві крижаного вітру, вона раптом видала звук сумний, тремтячий, схожий чи то на зітхання, чи то стогін. – Скаржишся? ... Потрібно потерпіти.
Вітер ще посилився, у декількох сотнях метрів реве океан, ноги зовсім заціпеніли. Я зняв ліхтар. Взявши його у руку, став водити з боку в бік у пошуках дороги. Промінь ліхтаря ледве пробивався на три метри через пелену з крапель води і косих ліній крижаного дощу. Вітер шаленів. Це було приголомшливе нагромадження звуків, подібних глухому муканню, вереску і вию. Мені навіть здалося, що я чув дуже низький, що проникає в саму середину, звук дзвону-монстра. Серце калатає. Іноді людина придумує собі те, чого не існує.
Від холоду шкіра на спині здригалася, а у промоклі ноги втикалися маленькі, гострі і холодні "голки". Залишатися поруч з важкою антеною небезпечно. Потрібно швидше відійти подалі. 24-метрова щогла, незважаючи на великий запас міцності, дуже крихка для Антарктичної бурі. Зробивши всього декілька кроків, я здригнувся.
Промінь ліхтаря освітив силует істоти. Вона різко вигнулося і, задерши вгору голову, відкрила свій дзьоб. Висунувся чорний язик, і вона видала звук, який щемив серце. Від раптового крику, схожого на страшний скрип, все всередині похололо. Пробігло раптове тремтіння.
Це був найбільший з королівських пінгвінів, яких я коли-небудь бачив. Від несподіванки я відсахнувся і так сильно відсмикнув руку, що згас ліхтар. Я його шукав всюди, не знаючи, плаває він десь поруч у солоній воді, або вже пішов на дно, занурившись у чорний вулканічний пісок. Ясно, що без світла його не відшукати.
В цей самий момент, раптово, праворуч від себе я побачив зеленувате світіння. Навряд чи я б звернув на нього увагу, якби ліхтар ще світився. Всього на кілька секунд хмари розсіялися, і з мороку стало видно величну вершину вулкана. Як срібло шпаги або сивина, у світлі зірок і полярного сяйва виблискували льодовики.
У цьому сяйві я раптом побачив свій втрачений ліхтар і відразу схопив його рукою. Кишені моїх штанів і куртки були вщент набиті інструментами та котушками стрічки. Якимось дивом ліхтар повис на виступаючій кишені моєї куртки. Знову видно силует наметів. В ту ж мить темрява поглинула вершину. Назад я ішов боком, на замерзлих ногах, як на милицях, світячи тільки собі під ноги, низько опустивши голову, закриваючись від вітру з дощем.
"Недарма люди так і не змогли колонізувати острів, навіть полярну станцію кинули"
Я увійшов у намет і швидко зачинив за собою двері. Крижаний вітер залишився зовні. Всередині намету було трохи тепліше. Навколо була напівтемрява, світилися тільки дисплеї приладів. Я подихав на забруднені окуляри, з рота йшла пара. Я обвів усіх поглядом. Здавалося, що я бачу завмерлу картину з іншого виміру. Троє членів моєї зміни сиділи абсолютно нерухомо, спиною до входу, опустивши голови.
Неможливо було розібрати, живі вони чи ні. Це добре, що ніхто не звернув на мене уваги. Ще чорт знає що подумають. Так чи інакше, антена виправлена. У цей момент в наметі один за одним почали з'являтися заспані члени наступної зміни.
Я, ледь переступаючи ногами, поплентався в кут, де стояла коробка, на дні якої було трохи з останнього, що залишився в запасі сухого сніданку. Я насипав у миску три жмені. Абсолютно не було бажання додавати окріп. Рукава моєї куртки просочилися бензином від генератора, але я не відчував запаху.
Я повалився на порожній стілець, що стояв з краю, і почав байдуже жувати сухі мюслі. Все на світі заклякло, включаючи зір, нюх і дотик. Крижаний вітер вив і бився у несамовитому припадку, бажаючи знищити дивний намет і прибульців, які в цьому сховалися. Стало ясно, що він буде битися до кінця. Недарма люди так і не змогли колонізувати острів, навіть полярну станцію кинули і зникли.
Схоже, ранок ніколи не настане. По спині та стінах бігло тремтіння, але вже все тихіше і тихіше. Запанувала повна тиша. Стало ясно і славно. Потрібно зізнатися, що причина явищ вислизає, а я просто вигадую таємницю, що приховує в собі острів. Але все одно було невимовно приємно, використовуючи раніше невідому силу, не поспішаючи, летіти над квітучим лугом. Бути легким, невагомим, то опускаючись, майже торкаючись квітів, то піднімаючись, щоб обігнути пагорб. Зі мною хтось говорив, але голосу не чути.
"Добре видно вершину вулкану, над кратером піднімається легкий пар"
Так тихо довкола. Ось голосніше і голосніше стають звуки. Ніби у мене прямо під столом кричать пінгвіни. Гіпноз або міраж. Кілька кроків до дверей в наметі. Впала пороша на чорний пісок.
Навколо все всипане тонким шаром білого снігу. Навколо стало помітно тепліше. Тихо хлюпоче ласкавий океан. Альбатроси, корморани, буревісники, поморники, пінгвіни, морські слони і котики, дорослі і діти – всі зібралися на пляжі. Все таке сліпуче яскраве. Добре видно вершину вулкану, над кратером піднімається легкий пар. На цей блискучий новий світ неможливо навіть поглянути, не прикривши очі рукою.
Минуло хвилин тридцять, і знову піднявся сильний вітер.Він здув сніг і скуйовдив чорні хмари колючого вулканічного попелу. Опустилася імла, повернувши острову величні й похмурі обриси. Щось фатальне у цьому русі повітряних мас, що прискорюють хід часу, швидко стираючи з пам'яті картину раю. Вони не дають насолодитися навіть коротким спокоєм і крихтами тепла.
Вони забирають у крижане забуття колишній захват від незвичайного відчуття свободи. Тут, на краю землі, західний вітер задався метою ніколи не дозволити блищати у небі мільйонам різнокольорових зірок.
Вітер знову рве на шматки намет, заглядає у кожну щілину, під кожен камінь, жахаючи і захоплюючи, змушуючи жертву у спальнику жалібно благати про пощаду. Природа перемагає всіх.
Пропонуємо почитати, як Вадим Івлєв дивом вижив після небезпечного випадку біля острова Лісеннунг.
Також ми писали про підступний лід та хвилюючі таємниці далеких островів.