Лагуна, рифи та безлюдні береги: таємниці, які приховує легендарний острів Бора-Бора

Одного разу, понад 10 років тому, ми з дружиною Оксаною летіли транзитом через місто Папеете, на острові Таїті. Тоді ми вирішили, що буде великою помилкою не відвідати легендарний острів Бора-Бора. Він розташований на відстані 230 км від Таїті.

Бора-Бора - маленький острів площею 30,55 квадратних кілометрів у центральній частині Тихого океану. Острів оточений рифом і має чудову лагуну. У його центрі розміщений згаслий вулкан, від якого залишилися два піки - гора Отеману (727 метрів) та Пахія (661 метрів).

Під час Другої світової війни США використовували Бора-Бора як військову базу - тоді було підірвано риф для облаштування проходу в захищену лагуну, побудовано злітно-посадкову смугу, укріплення та різноманітні будівлі.

У 1961 році на острові відкрився готель "Бора-Бора", в якому вперше в історії для відпочинку пропонувалися бунгало, що стояли на палях над бірюзовою водою в теплій лагуні. У 1968 році цей готель став відомим світові завдяки еротичній кінострічці, знятій на острові.

Фото: Гора Отеману (727 метрів), пік згаслого вулкана, острів Бора-Бора (Вадим Івлєв)

На час нашого приїзду на острів готель "Бора-Бора" був покинутий, але бунгало над водою вже давно стали стандартом ексклюзивного відпочинку на багатьох курортах світу.

Наш день на острові був наповнений подіями. Зранку ми познайомилися з французом Ксав'єром, який був як дві краплі води схожий на актора Едварда Нортона, головного героя фільму 1999 року Fight Club. Ксав'єр був досвідченим інструктором з дайвінгу.

З ним ми зробили кілька занурень з аквалангами, під час яких побачили просто під собою кілька 3,5-метрових лимонних акул - Ксав'єр годував їх головами й хвостами сирої риби, які прихопив із собою.

Після занурення нам пощастило перемовитися з ним про життя на Бора-Бора та про найкращі місця для дайвінгу на Тихому океані. Головним транспортом на острові був моторний човен, що перевозив гостей між локаціями. Випадковими супутниками на човні були як сімейна пара елітних багатіїв, так і представник кримінального світу.

Фото: На острові вперше у світи побудували готель з бунгало, що стояли на палях (Вадим Івлєв)

Після обіду ми піднялися на гору Отеману. У джунглях під час сходження ми бачили гігантське дерево баньян, в якому полінезійці ховали померлих, і дерева ноні. Їхні плоди білі, м'які, слизькі й мають запах зіпсованого сиру.

"Ми опинилися серед заростей чагарників та пальм"

Тієї самої ночі нам не спалося, ми відчували якесь дивне томління. У повітрі розносився запах чогось дуже смачного й екзотичного. Недавнє сходження на гору згадувалася лише соковитими плодами світі - їх по дорозі збирав місцевий провідник, але навіть не дав нам скуштувати. Минуло досить багато часу з того моменту, коли ми востаннє щось їли.

Вечеря була занадто легкою: крапля оливкової олії, шматочок французького хліба й мініатюрне рибне філе. Правда, у нас ще залишилося прісне печиво, взяте як недоторканий запас із Києва.

Фото: Головний транспорт на острові - моторний човен (Вадим Івлєв)

З порожнім шлунком було важко зосередитися, щоб упорядковувати враження, отримані за довгий день. Заснути нам так і не вдалося, тож ми пішли подихати нічним повітрям і заодно перевірити, чи не відчинений ресторан, або знайти хоча б якийсь торговельний автомат з харчами.

Хоч і панувала глибока ніч, було спекотно. Щоб відвести підозру, ми вирішили вдати, що просто кудись ідемо. Ресторан вже давно зачинився. Навколо було темно - світилися тільки лампи над стійкою чергового по готелю і вітрина маленького магазинчика, який вдень торгував таїтянськими парео і купальниками.

Водночас і перевагою, і недоліком готелю було те, що він розміщувався на моту - вузькому кораловому острівці, частині рифу, який оточував лагуну. Крім готелю, на острівці геть нічого не було.

Фото: Гігантське дерево баньян, в якому полінезійці ховали померлих (Вадим Івлєв)

Ідучи далі й далі, туди, де вже закінчувалася доглянута територія, ми опинилися серед заростей чагарників та пальм. Все спало, навіть птахи й комахи.

Темне, занедбане місце примикало до заднього двору і явно не було призначене для туристів. Важко сказати, чому ми туди пішли - щось привернуло нашу увагу в цьому віддаленому місці.

"Під піщаним схилом в обидва боки простягався безлюдний берег"

Дикі кущі, що росли на сухому піску під спекотним тропічним сонцем, не звикли до ввічливості - вони так відчайдушно дряпались, що ми вже були згодні здатися і повернутися в номер. Але раптово, через гілки дерев, ми побачили загадкове світло.

Зробивши кілька кроків у його напрямку, ми несподівано опинилися на високому піщаному схилі, під яким в обидва боки простягався неоглядний безлюдний берег. Те, що ми побачили, було схоже на сон. І це було так чудово, що ми заговорили одночасно, намагаючись підібрати епітети до побаченого.

Фото: Острів оточений рифом і має чудову лагуну (Вадим Івлєв)

Величезний повний місяць, як щирий друг і покровитель, освітлював нам шлях. Над нашими головами простягалося тропічне оксамитове небо, з чистими, "вимитими" зірками. Але вони здавалися тьмяними у порівнянні зі сліпучим світлом місяця. Бездонне чорне море і непроглядне чорне небо злилися воєдино - між ними не було межі.

"Увесь берег блищав так, ніби на ньому були розсипані діаманти"

Суцільна чорнота панувала і в безодні океану - з його кілометрової глибини вона підіймалася аж до глибин безкрайнього неба. Іншим був лише берег - він напрочуд яскраво світився. Місячне світло відбивалося, переломлювалося в білосніжному кораловому піску й створювало прозоре сяйво. Увесь берег блищав так, ніби на ньому були розсипані діаманти.

Нам було незвично й трохи боязко ступати по цьому сяйву. Ми йшли, не залишаючи слідів, обережно, ніби по тонкому склу, уздовж освітленої сцени - сяйво було живим! Це був берег, всипаний зірками.

Місце було безлюдним, тож зустріти тут когось було майже неможливо. Керівництво готелю побоювалося за гостей через те, що там не був облаштований пляж, а смужка води від берега до рифу була неглибокою й зарослою коралами. Тож, на відміну від лагуни, купатися тут було ніде. Якщо гості вирішували скупатися за рифом, вони наражали себе на смертельну небезпеку через велику кількість акул і бурхливе море.

Фото: На острові, крім готелів, є маленьке поселення, та зовсім немає громадського транспорту (Вадим Івлєв)

Але цієї ночі море було тихим. Був відплив. То тут, то там у навколишній чорноті нечітко показувалася лінія прибою - піна з'являлася там, де хвилі зустрічалися з гострим, як зуби тигрової акули, рифом.

Вони кидалися на перешкоду, прагнучи хоч щось схопити на березі й потягнути із собою в океан. Але знесилившись, не в змозі перебратися через риф своїми важкими тілами, вони відкочувалися, забираючись геть ні з чим і залишивши на рифі шматки своїх розірваних білих, посріблених суконь.

"Хвиля з легкістю досягала будь-якого берега, несучи повінь і руйнування"

Хвилі накочувалися все рідше й повільніше. Лише одна самотня хвиля була захоплена думкою про свою унікальність.

Вона, пам'ятаючи про своє покликання вічно прямувати до берега, знову й знову билася об перешкоду, завмираючи лише на мить, щоб разом з нами прислухатися до тиші, яка панувала навколо.

Фото: У цьому місці можна відчути тиху радість за те, що все у світі нарешті врівноважилося (Вадим Івлєв)

Раніше вона, слуга грізної господині - бурі, підіймалася на повний зріст і з легкістю досягала будь-якого берега, несучи повінь і руйнування. Але те, що вона відчувала цієї ночі, не було схоже ні на сліпу лють бурі, ні на тугу та меланхолію похмурого шторму.

Це була тиха радість, нагорода за те, що все у світі нарешті врівноважилося. Їй, безперервно гнаній примхливими вітрами та течією, не потрібно було більше кудись поспішати. Тут, біля цих гостинних берегів, можна було нарешті знайти спокій. Завжди серйозна й рішуча, хвиля раптом захотіла бути ласкавою - зробивши глибокий подих, вона розтанула в приємній знемозі.

Нагадаємо, раніше Вадим Івлєв розповів РБК-Україна про свою мандрівку до "міста-привида" Рабаул на острові Нова Британія.