Нестандартна Грузія. Вражаючий маршрут одним з найбільших нацпарків Європи

Триденний похід по трекінгу Лікані-Марелісі в знаменитому парку Боржомі-Харагаулі

Національний парк Боржомі-Харагаулі — одне із знакових місць Грузії. Це один з найбільших національних парків в Європі, розташований на території Малого Кавказу. До складу парку входять шість адміністративних районів, що простягаються від курорту Боржомі до селища Харагаулі. Площа парку площа займає 5,3 тисяч кілометрів, що становить 7,6% всієї території країни.

Туристи цінують його перш за все за дивовижне розмаїття географічні зон і ландшафтів. Українська мандрівниця і журналістка Катерина Колонович пройшла частину маршруту по Національному парку і поділилася своїм досвідом з РБК-Україна.

Боржомі-Харагаулі: парк з "царською" історією

Якщо ви зустрінете туристів з рюкзаками в Тбілісі, то, швидше за все вони збираються на Казбек. Це не дивно: багатьом хочеться піднятися на п'ятитисячник і побачити снігові вершини Кавказького хребта.

Але наша мета була простішою — пройтися невисокими горами, з невеликим фізичним навантаженням, і не надто популярними маршрутами серед туристичних груп. Тому обрали Національний парк Боржомі-Харагаулі, де висотність гір — як у Карпатах, приблизно 2-2,5 тисячі метрів над рівнем моря. Маршрут ми пройшли удвох.

Це один з найбільших національних парків уЄвропі. Його заснували в 1995 році за підтримки WWF (Всесвітнього фонду дикої природи) і німецького уряду, але офіційно відкрили тільки у 2001-му.

Фото: Висотність гір у парку Боржомі-Харагаулі — як у Карпатах, приблизно 2-2,5 тисячі метрів над рівнем моря (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

Історія парку тісно пов'язана з царською родиною Російської імперії. Князь Михайло Миколайович, намісник імператора на Кавказі, любив ці місця і наказав захистити більшу частину території і заборонив полювання без особливого дозволу. Його син князь Микола Михайлович побудував палац в Лікані і зібрав тут велику колекцію метеликів. Трек, яким ми йшли, названий стежкою Миколи Романова.

Маршрут середньої складності становить 43 кілометри, пройти його можна за три дні. Набір висоти — трохи більше кілометра в перший день, а на другий день спуск — приблизно півтора кілометра. Найвища точка-гора Ломі (2198 метрів). Ломі означає лев.

У парку потрібна реєстрація. Отримати перепустку і взяти в прокат намет і спальники можна в одному з офісів в Боржомі або в Харагаулі, дивлячись з якого боку заходити. Тут добре марковані маршрути, на стоянках є притулки - шелтери для туристів.

День перший. Анкета, ціна за ночівлю і старт походу

До місця старту ми дісталися звичайною маршруткою з Тбілісі. Водій всього один раз пішов на обгін так, що не встигав перелаштуватися і показував водієві на зустрічній рукою, мовляв, почекай, пропусти. Ганяють вони жахливо.

Вийшли в Боржомі, взяли на ринку сир, огірки і лаваш і попросили таксиста підвезти нас до офісу парку. Офіс — в кілометрі від ринку, але потім потрібно ще дістатися кілька кілометрів до початку стежки. Тому краще їхати на машині, щоб встигнути пройти перший день.

В офісі ми заповнили анкету, завантажили трек, заплатили за ночівлі. 20 ларі з людини за ніч в будиночку — за двох виходить як вартість окремої кімнати в хостелі в центрі Тбілісі. Так, в Тбілісі дешево.

Фото: Трек, яким ми йшли, названий стежкою Миколи Романова (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

За прогнозом були дощі, тому той маршрут, який мені подобався — пройти крізь парк на іншу сторону, а не повертатися на ту ж трасу, став dangerous (небезпечним), як говорила співробітниця. Офіс став першим місцем, де з нами говорили тільки англійською. Я написала розписку, що ми будемо кілька разів переходити річку вбрід. Води може бути багато, ми це знаємо, але все одно туди йдемо.

І, нарешті, під'їхавши до Лікані, почали маршрут. Тут є невеликий одноденний трек: при нас катали на конях арабських туристів. Спочатку йшли просто по дорозі вздовж річки, потім почався підйом. Коли піднялися (всього близько 1800) вже був захід сонця. Рослинність, пейзаж і висота гір — все нагадувало Карпати. Далі поспішали дійти до стоянки, щоб встигнути дістатися засвітло.

На першій стоянці Ломісмта мали очувати троє туристів, як сказали нам в офісі. Але коли ми прийшли, тут не було нікого. Потім виявилося, в горах взагалі не було нікого. Нуль туристів, одні в дорозі, одні на стоянках — це вам не Карпати, де нескінченно повторюєш "Доброго дня".

На даху будиночка встановлена сонячна батарея, тому у нас було світло. Не могла заснути півночі, все-таки удвох в горах ми ще не ночували. Миші бігали і намагалися щось гризти, а я прислухалася до кожного звуку.

Фото: Туристів у нацпарку зовсім не було. На відміну від Карптх, де під час походу постійно когось зустрічаєш (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

Могли приїхати рейнджери перевірити перміт (дозвіл), а до знайомих в цих горах вночі заходили мисливці.

Метод уявити найстрашніше, що може статися, і заспокоїтися, не допоміг. А ще виявилося, що новий павербанк перестав працювати, тому на другий день ми економили заряд і знімали тільки фотоапаратом. Але в поході — як в поході: знімаєш, коли можеш, а не коли хочеш.

День другий. Місцеві пастухи, ущелини й обриви

На другий день ми зустріли пастухів, трохи заблукали і знайшли підкову. Коли йдеш без групи, не поспішаєш, виходити рано не виходить. Зібралися тільки об 11-й годині. Невдовзі дісталися до першого будиночка пастуха на краю пасовища. З труби йшов дим, але всередині нікого не було. Пастуха з коровами побачили на горі.

Коли почали підніматися, він став спускатися по діагоналі в наш бік. З дикими криками, підганяючи і контролюючи корів, він наближався. Ми зупинилися, думали, що він хоче з нами поговорити, але разом з коровами він пробіг повз. Це було дуже смішно. Стадо пробігло вниз, і пастух став виганяти з загону коней, які туди забігли, а корів пресувати в загін. Дуже нервова робота виявилася.

Нагорі майже немає дерев і каменів, на яких ставлять мітки стежки, тому тут допомагає трек. В одному місці туристи склали гірку з каменів, щоб дати знак —-"вірно йдете".

Фото: Приголомшливий древній ліс колхідського субтропічного поясу з неосяжними деревами (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

Перейшли за гору Ломі, тут недалеко був другий будиночок пастуха. Ми не підходили, але сіли трохи далі під деревом поїсти. Насувалися хмари і, коли ми опинилися в них, заморозив дощ.

Поки жували лаваш з сиром, стежкою внизу пройшов пастух. Він сказав, що тут є вода, і запропонував зайти до них, поки туман. Ми відповіли, що нам треба рухатися, але потім підійшли до нього. Він простягнув цукерки.

"Ти — гість. Скажеш, що тобі треба — віддам", — він показав, що готовий зняти куртку. Я поспішила його переконати, що не треба. Ми хотіли тільки запитати про річки, про які нас попереджали. Пастух сказав, що тут немає таких річок, які не можна перейти: "Ну, взуття знімете і перейдете".

Льоша пішов в будиночок перевірити павербанк, вони напоїли його чачею, намагалися всучити консерви і запитали, є у нас сірники. Це був прокол, через який я ще ввечері дивувалася (наступного дня ми їх знайдемо в кишені, лежали в рюкзаку з минулих часів). Вони посміялися і сказали, що у них теж тільки одна коробка. І порадили йти дорогою, якою проїхав чоловік на віслюку, поки ми спілкувалися.

Фото: Притулки — шелтери на стоянках для туристів. Це будиночки з дерев'яними ліжками, столами і стільцями, як в хостелах (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

Почали підніматися на гірку, доріжка біля струмка загубилася, і ми пішли навскіс вгору. Піднімалися, піднімалися і вийшли на вершину: вниз — ущелина, праворуч — обрив, зліва — просто ліс, без доріг.

Супутник у хмарі не ловив. Довелося повертатися назад. Спустилися трохи, і вийшли до того ж струмку, тут, на горі трохи вище вже було видно загублену стежку.

Далі ми час від часу бачили на мокрій землі відбитки підков осла. Далі йшли по хребту, зустрічаючи корівок. Знайшли підкову! Подарунковий сувенір з гір. Дійшли до розвилки з покажчиком: тут можна згорнути на інший маршрут через перевали. Ну а нам прямо — через квіти субальпійських лугів.

Фото: Далі йшли по хребту, зустрічаючи корівок (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

За ними почався древній ліс з деревами неосяжними, приголомшливий ліс колхідського субтропічного поясу. І затяжний спуск. Все ніяк не могли дійти до річки. Коли, нарешті, дійшли, вже поспішали, було ясно, що не дійдемо до темряви.

Трохи довелося спускатися по самій річці, по воді, потім уздовж неї. Коли дісталися до ущелини, вже смеркалося. Тут шуміла річка, яку ми будемо переходити вбрід багато разів. І всього два кілометри до стоянки! Перейшли вбрід раз, другий, а все ніяк не дійдемо. І тут я бачу попереду світло, кажу, що там хтось є, значить прийшли.

"Це світлячки!" — пояснив Льоша. І ось ми йшли вже в темряві, а навколо блимали лампочки світлячків. Іноді вони залишали повислі смужки світла в темряві. Невеликий пагорб — і ми побачили будиночок: значить прийшли, залишилося тільки останній раз перейти річку.

Фото: Річка, яку ми переходили вбрід багато разів (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

Цей будиночок виявився зовсім не таким популярним, як перший — тут практично не було написів і їжі (але ягоди ткемалі (підвид аличі) — виняток). Грубку, схоже, вкрали — вихід для труби був. Сонячної батареї не було, а значить не було і світла, але хоч маленька свічка знайшлася. Поїли при світлі ліхтариків, підперли двері табуреткою і заснули, сил не спати в другу ніч вже не було.

День третій. Нескінченні переходи річок

Третій день — це дорога з притулку Сахвларі до селища Марелісі вздовж річки. Це справді дорога, правда, гірська, і з необхідністю переходити річку 9 разів. Мостів немає, є залізні опори без дощок, але перелазити по них складніше, ніж перейти річку вбрід.

Так, це гірська річка, так, потік несе, але глибина на переходах — не вище коліна, принаймні, влітку переходити можна (з урахуванням того, що два дні йшов дощ).

Фото: Лісові та гірські квіти (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

Вранці виявили поруч з притулком надгробний пам'ятник з портретом і датами. Добре, що не ввечері. За притулком виявився чийсь будинок, біля нього висаджена кукурудза, але з людей нікого не було. Поїли на ганку, подивилися на туман над ущелиною і пора надягати мокре взуття — ввечері йшли вбрід, не роззуваючись. Втім, вранці теж стало лінь щоразу його знімати.

Дорога в ущелину красива і без панорам. Весь час шумить річка з перекатами, з гір стікають струмки, вода з водоспадів — дуже смачна. За одним з поворотів зустріли мешканців будинку за притулком, вони йшли з конем. А ще через певний час на дорозі знайшли окуляри, які вони загубили. Залишили їх у дереві на узбіччі. Сподіваюся, знайдуть.

Фото: Через квіти субальпійських лугів (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

На одному з пагорбів стояла пасіка і ще в одному місці дорога вела, швидше за все, до будинку. Тобто в цих глухих горах живуть люди. Уздовж дороги ще пару раз були поховання з пам'ятниками біля дороги — там само і столик для поминання.

Відрізок останнього дня короткий — 10 кілометрів. І вони дуже скоро закінчилися. Якби не постійна необхідність переходити річку, то і ніяких труднощів тут немає.

Зовсім не хотілося виходити з гір — на третій день тільки розслабляєшся і починаєш отримувати задоволення. Але ось будиночок рейнджера. Гавкає пес, рейнджер забирає у нас перміт, розповідає, хто в селищі може нас підвезти.

Фото: Тандир (грубка) біля будинку рейнджера (Катерина Колонович/для РБК-Україна)

З Марелісі можна виїхати на поїзді, але треба було раніше приходити. Ми сідаємо поїсти в альтанці з голодним псом, у нього тече слина і він з'їдає половину запасів, що залишилися. На стоянці непогано все підготовлено для бенкетів — є навіть тандир!

Коли вийшли до селища, шукати Гію з машиною не довелося — він сидів біля магазину. Не зрозумів російською, куди ми хочемо. Боржомі? Махає рукою в бік гір. Та ні ж, ми прийшли з Боржомі. Покликав дівчинку, з якою ми намагалися порозумітися англійською. Вона говорила російською. Чарівне слово "таксі" нарешті все прояснило. Нам потрібно було дістатися до траси на Тбілісі.

Вона довго дивувалася: "Як з Боржомі? Ви що, йшли по горах? Три дні? Це такий відпочинок, так?".

Я не дуже зрозуміла здивування, адже у них в селі починається (або закінчується, дивлячись звідки стартувати) стежка по нацпарку, а значить тут бувають туристи. Показала на карті, як ми йшли. Вона дістала цукерки, які тут і купила в магазині. "Браво!" нам у горах нам кричали вперше, і аплодували теж.

Нагадаємо, раніше ми склали путівник но Дурмітору - легендарному Національному парку в Чорногорії.

Також пропонуємо почитати детальний розбір трекінгу на гору Хом'як в Карпатах: з чого почати та як пройти самостійно.