Актор Ярослав Герус: Після перемоги у війні Україну чекає стрімкий розвиток

З 24 лютого 2022 року Україна переживає складні часи. Чи не кожен, незалежно від свого місця знаходження і статусу, тим чи іншим чином постраждав від нищівної війни, розв'язаною Російською Федерацією.

Але сила волі, бажання свободи і почуття гумору допомагають кожному у цій боротьбі. Актор серіалу "Швидка" на НЛО TV Ярослав Герус жартує завжди – як у мирні часи розповідав дивовижні історії, так і нині. Тільки тепер ці історії – про війну.

TRAVEL РБК-Україна поспілкувалися з Ярославом про те, як він записався до лав територіальної оборони, куди виїздив під час війни та як реагують на війну його знайомі росіяни.

"Вирішили їхати в село під Київ. Там хоч у вікно можна вистрибнути і в канаві перечекати"

– Ярославе, яким для вас був перший день війни?

Нервовим. Це був найстрашніший день за весь час війни. Мене розбудила мама зі словами "нас бомблять". Я навіть до кінця не усвідомив, що відбувається. Почав спокійно, можливо, навіть трохи нервово збирати речі. Всі пожитки вмістились в дорожню сумку і рюкзак. І почув вибух. Стало дуже страшно, шлунок скрутило, у скронях затарабанило. Жах безпорадності.

Ми на 15-му поверсі, чути вибухи, в ліфт мене при таких обставинах і під дулом не заженеш, а сходи – як лінія перешкод: зі старими меблями, які непорядні мешканці повиносили ще за мирних часів. За деякий час вдалось себе опанувати.

Залишалися в квартирі, бо бомбосховища почали швидко наповнюватись. Вирішили - будь, що буде. А вже коли на Дарниці здійнялася пожежа (здається, впав безпілотний літальний апарат), ми вирішили їхати в село під Київ. Там хоч у вікно можна вистрибнути і в канаві перечекати, а з 15-го поверху у вікно тільки раз вийдеш.

Фото: Назарій Кошарський та Ярослав Герус, зйомки серіалу "Швидка (надане РБК-Україна)

– За час війни ви кілька разів переїздили до різних місць. Як там змінювалася ситуація протягом тижнів і місяців, що відбувалося?

– Так, змінював трохи локації. Рудня, до якої ми переїхали, розташована якраз біля Шевченкова і Богданівки. Гриміло сильно, в буквальному сенсі стіни дрижали. Та все одно почував себе спокійніше, ніж в Києві, і тим більше, якщо порівнювати з сусідніми селами, нам на той момент дуже пощастило.

Просиділи трохи в ізоляції. На щастя, це була тільки ізоляція, а не окупація. Дороги були з одного боку розбиті, з іншої – постраждалі села Шевченкове, Богданівка, Семиполки. Постачання продуктів не було, а їхали ми "на три дні". Довелося трохи собачих сухарів поїсти, якими мама розбавляла каші для песика.

Тузік до нас перейшов, коли його хазяйку відправили до пансіонату. Поділився з нами провіантом. Але не переживайте: зараз Тузік з нами. Нагодований, щасливий, бігає з моїм котом Люциком, кліщів збирають.

"В кінці села окупанти зробили стоянку. Позалазили в хати, подіставали запаси консерв"

– У село заходили окупанти?

Одного дня заїхала колона техніки окупантів. Я якраз був в хаті, почув рокіт двигунів. Потужній дуже. Спершу подумав, що це якийсь важкий літак, тому не надав значення, доки біля хати не почув автоматну чергу. І саме з того боку, куди хвилину тому вийшла мама збирати ріща для розпалу груби. Хата у нас як раз при дорозі. Вікна задраповані через те, що ці створіння прострілювали вікна в сусідньому селі. Боялись, що прилетить звідти щось.

Ми з батьком вилетіли у веранду. Через щілини побачили колону в метрах п’яти від нас. Виглядали маму, але її не було видно. Я побіг у кімнату, вікна якої виходять на задній двір. Там тільки Тузік ліниво дивився на колону, позіхнув, покрутився, помітив територію і ліг.

Фото: Тузік у кризовий час ділився із людьми їжею, а зараз сам – нагодований та щасливий (надане РБК-Україна)

Мене це трохи заспокоїло. Він дуже прив'язався до мами, і якби щось трапилось, то поводив би себе інакше. Але мами ми так і не могли знайти, а колона досі сунула. Коли вони зникли з поля зору, я повзком виліз з хати і побачив, як з-за сараю вийшла мама. Як виявилося, лежала там на підлозі. Залізла під стіл, носом сховалася в щебінь і чекала, доки пройдуть.

Ми забігли назад до хати, а десь за півгодини вони повернулися. Пригальмували біля нашої хати. Ми подумали: або зараз будуть до нас заходити, або звернуть на ґрунтовку, яку вони прострілювали, коли їхали вперше. Але ті дочекалися інших покидьків, які відстали, і рушили далі.

В кінці села окупанти вирішили зробити стоянку. Позалазили в хати, подіставали запаси консерв. Коли їм подзвонили, як казали очевидці, вони хутко змились, розваливши пару парканів та спаливши стару "Волгу").

Через деякий час до центру прикульгав один із них: звалився з броні, коли вони тікали. Почав питати, куди колона поїхала. Обіцяв себе підірвати, якщо до нього хтось наблизиться. Так добрі люди вказали шлях, де наші ЗСУ якраз знищували інших загарбників. А ту колону потім під Калинівкою добили.

"Сказали всім швидко ховатись. Мовляв, їде колона, 20 танків, людей розстрілюють"

– Як ваші рідні реагують на події? Як справлялися зі стресом, чи доводилося когось заспокоювати?

– В цілому всі реагують відносно спокійно. Всі підтримуємо одне одного. Заспокоюю я здебільшого. У мене вибору нема, я наймолодший, та й якби загарбники залізли в будинок, то мені б довелося якось домовлятися, адже мої батьки російською не спілкуються.

Якось нагримав на маму і пообіцяв телефон віджати через постійну дезінформацію, яку їй подружки постійно передавали по телефону і нагнітали ситуацію. А коли дійсно колона зайшла, ніхто не подзвонив.

Фото: Ярослав Герус під час війни кілька разів змінював місце проживання і на певний час опинився в ізоляції на Київщині (надане РБК-Україна)

Якось черговий раз подзвонили і сказали всім швидко ховатись. Мовляв, їде колона, 20 танків, людей розстрілюють. А я лютую, бо відчуваю, що це брехня. Поки батьки носили залишки їжі і каністру бензину ховати, я набираю Аллу Тофіківну, старосту. Чудова жінка, завжди готова допомогти, знає, що робить. Питаю, чи ситуація відповідає дійсності.

Вона відповіла: "Всього один БТР проїхав до сусіднього села. Уявлення не маю, звідки люди беруть цю інформацію".

"Війна скінчиться, і як я буду дивитись в очі знайомим та військовим, які повернуться з пекла?"

– З перших днів війни ви записалися до ТРО. Не було страху? Чого навчилися за цей час?

– Був, звичайно. Але боявся більше через власну неосвіченість. Я йшов не тільки записуватись в ТРО, а й ставати на облік у військкомат. І думав, що мене одразу на фронт відправлять, а я вояка так собі.

Однак значно страшніше було сидіти вдома і нічого не робити. Війна скінчиться, і як мені буде дивитись в очі знайомим та військовим, які повернуться з пекла? Тому я прийшов і сказав, що готовий боротись. Але мені потрібен був хоч якийсь інструктаж перед тим, як мені дадуть зброю. Староста заспокоїла, сказала, що ніхто мені зараз зброю не дасть, а якщо мене й покличуть на війну, то спершу відправлять на підготовку. Після цього стало спокійніше.

На чергуванні нам було поставлено завдання: ночами збирати і передавати інформацію. Ми, наче метелики, літали на всі спалахи світла, дивились, чи не їде колона, чи мародери не ходять.

Зараз знаходжуся на кордоні: у селі, де живе батькова матір, моя бабуля. Їй було дуже зле: підхопила COVID, і дуже перенервувала. Батько переживав, що вже може її не побачити, бо вона почала втрачати свідомість.

Фото: Місцеві мешканці долучаються до охорони (надане РБК-Україна)

Тому коли відкрили "зелений" коридор, і завдячуючи Аллі Тофіківній, яка допомогла нам прийняти рішення і підказала, як краще виїхати, вирушили саме сюди. Тепер я живу в кімнаті свого двоюрідного брата: він військовий і зараз його немає вдома.

На щастя, через декілька днів після нашого приїзду бабусі стало значно краще. Вона днями навіть на горище сама піднялася. Ми так здивувалися: сидимо, обідаємо, аж тут – лиш ноги у вікні проймайнули. Ще й накричала бабуся на нас за те, що ми їй виговір зробили за цей вчинок. Ще та бандерівка!

"Ми повилітали з хати, в чому були, перекрили їм відступ, миттєво приїхали прикордонники. Але виявилось, що то рибалки з сусіднього села"

– Що зараз входить до ваших обов'язків під час війни?

– Приїхавши у це місце, я пройшов комісію, став на облік. Мене тут також залишили у резерві. Також регулярно ходжу на чергування, і також без зброї (не знаю, на жаль чи на щастя). Ми допомагаємо прикордонникам. Слідкуємо за тим, щоб якийсь "ухилянт" через Дністер не вирішив втекти. Слідкуємо, щоб не було мародерів і контрабанди. Загалом у нас спокійно. Попри те, що Придністров'я знаходиться у 40 кілометрах звідси.

Недавно заїхала машина з київським номерами. В салоні – чоловіки призовного віку. А це ж прикордонна смуга. Подзвонив хрещений, головний по територіальній обороні. Ми повилітали з хати, в чому були, перекрили їм відступ, миттєво приїхали прикордонники. Але виявилось, що то рибалки з сусіднього села. Така ось пригода. Сподіваюсь, що по всій Україні скоро стане так само спокійно.

– У вас є друзі чи знайомі в Росії? Як вони реагують на агресію своєї країни проти нашої держави?

– Так. Є одна подружка, свідома, бачить все, як є. Мабуть тому, що українське коріння має. Реагує боляче, болить їй за Бучу, за Ірпінь, за всю ситуацію в цілому, не боїться називати Путіна х…лом та виходити на мітинги. Нещодавно умовляла мене прийняти трохи криптовалюти у якості допомоги від неї, бо з іншою валютою вона не може проводити операції через санкції. Сказав, щоб краще задонатила нашій армії.

"Про вбитих українських дітей не говорили ні слова. Хтось просто промовчав. І всі дружно пішли слідом за російським кораблем"

Було ще декілька знайомих, які позиціонували себе свідомими і толерантними. А потім хтось із них сказав, що це війна "через непорядочних політиків", а не загарбницька війна з боку РФ.

Фото: Під час служби, каже Ярослав, переважно все спокійно. Попри те, що Придністров'я знаходиться у 40 кілометрах (колаж РБК-Україна)

Хтось із них жалів, що від Росії відвернулася всесвітня організація онкологів. Але про наших дітей з Охматдиту, які сиділи в цей час по бомбосховищах і взагалі про вбитих українських дітей не говорили ні слова. Хтось просто промовчав. І всі дружно пішли слідом за російським кораблем.

– Яке на твою думку майбутнє чекає на Україну після завершення війни?

– Впевнений, що у майбутньому нас чекає стрімкий розвиток. Як відомо, вуглець через критичний тиск і температуру перетворюється на діамант. Україна зараз перебуває під небувалим тиском. І світ ще навіть не уявляє, які крила розправить наша країна.

Головне – не запишатися і пам'ятати ту страшну жертву, яку наша країна досі платить за успіх. А він нас, безумовно, чекає у найближчому майбутньому.

Нагадаємо, раніше акторка Ольга Сторожук розповіла, чи можлива співпраця з росіянами після завершення війни.