Декорації "Гри в кальмара" існують насправді: таємниця іспанського ЖК

Як створювався поп-лабіринт

Власники кольорових квартир категорично відмовляються від статусу історичної спадщини, аби захистити свій закритий дім від неконтрольованої навали туристів.

Зведений у 1973 році відомим каталонським архітектором Рікардо Бофіллом, цей постмодерністський комплекс кинув виклик традиційним білосніжним віллам Коста-Бланки. Натхненний архітектурою північноафриканських касб, Бофілл створив у місті Кальпе справжній архітектурний лабіринт.

В основі цієї складної геометрії лежить форма грецького хреста. П'ятдесят квартир химерно переплітаються через систему звивистих сходів, патіо та терас, що ведуть до спільних зон із басейном та солярієм на даху. Завдяки такому рішенню на кожному рівні відкриваються абсолютно нові горизонти Середземномор'я.

Магія кольору та натхнення для кінематографа

У цій будівлі немає жодного випадкового відтінку. Смілива поліхромія тут слугує своєрідним навігатором, що інтуїтивно веде мешканців до їхніх домівок:

• Яскраво-червоний підкреслює зовнішні фасади на тлі вапнякових скель.
• Пудрово-рожевий позначає другорядні внутрішні двори.
• Глибокий синій на сходах створює безперервний візуальний діалог із морем та небом.

Десятиліттями критики засуджували будівлю, вважаючи її естетику надто "ексгібіціоністською", такою, що руйнує природний ландшафт. Але цифрова епоха все змінила.

Фантастичні перспективи La Muralla Roja стали вірусним хітом у соцмережах та слугували прямим натхненням для моторошних декорацій південнокорейського серіалу "Гра в кальмара".

La Muralla Roja (фото: Facebook)

Приватна фортеця проти світового надбання

Раптова світова слава перетворилася на випробування для мешканців комплексу. Сьогодні доступ до внутрішніх просторів суворо контролюється за яскраві стіни можуть потрапити лише власники нерухомості та сезонні орендарі.

Попри те, що будівля безумовно заслуговує на офіційний статус архітектурної спадщини, власники об'єдналися у рішучому опорі проти такої ініціативи. Їхній головний страх полягає в тому, що визнання перетворить їхні затишні двори на прохідну зону для натовпів туристів з камерами.

Тож сьогодні ця червона фортеця біля підніжжя природного парку Пеньйон-де-Іфач продовжує ставити фундаментальне питання: чи має архітектура непомітно зливатися з ландшафтом, чи все ж має право радикально його змінювати?