Секретна станція, фестивалі та корови "з гонором": як живуть у найважкодоступнішому селі України

Як село опинилося "на краю карти"

Сарата лежить високо в Українських Карпатах, у колишньому Путильському районі Чернівецької області, серед полонин і смерекових лісів. Найближчі населені пункти - Шепіт, Яловець, гірські присілки, з якими село пов’язане ґрунтовими дорогами та старими лісовозними шляхами.

Село виникло на початку 18 століття як маленька гірська громада лісорубів і пастухів. У найкращі часи тут проживало близько 200 людей, працювала лісозаготівля, для сплаву деревини звели кляузу - спеціальну дамбу, яка регулювала рівень води в річці. Сьогодні кляуза відновлена й використовується вже для невеликої гідроелектростанції.

Саме відсутність доріг зробила Сарату символом "найвіддаленішого села України": фактично це крайній гірський "кут" краю, куди важко заїхати транспортом і звідки довго вибиратися до райцентру.

А ще це село - одне з найвищих в Україні. Середня висота над рівнем моря складає 1182 метри.

Через це і клімат в селі доволі суворий - влітку температура навіть в липні має в середньому +15 +18 градусів, а взимку можливі морози навіть до -30 градусів.

Дорога, яка випробовує на міцність

Офіційно дістатися до Сарати можна лише ґрунтовими дорогами через гірські перевали й лісові серпантини. У путівниках згадують, що від найближчого "проїзного" села треба подолати ще 20-30 кілометрів, причому частина шляху - це колишня лісовозна колія, яка після дощів перетворюється на суцільне багно.

Взимку та під час сильних дощів село може виявитися практично відрізаним: легковий транспорт сюди не доїжджає, інколи навіть позашляховики розвертаються.

Тому місцеві тримають коней або старі вантажівки, які ще здатні "гризти" гірський ґрунт. Продукти завозять "як пощастить": хтось їде раз на тиждень, хтось - раз на місяць, а щось вирощують і виробляють самі.

Скільки людей ще тримається за Сарату

Офіційних актуальних статистичних даних по населенню мало: село занадто маленьке й "висяче" на гірському краї, щоб фігурувати в окремих зведеннях.

В селі станом на зараз проживає близько 15 жителів, причому більшість - літні люди, які не захотіли виїжджати, або родини, прив’язані до лісу й полонин.

Багато дворів стоять порожніми, хати повільно розбирає час. Частину будинків перетворили на сезонні пасіки або літні стайні для худоби, куди господарі підіймаються лише в теплий сезон.

Чим живуть: ліс, полонини та трохи туризму

Основа місцевої економіки - традиційні для високогір’я заняття: ліс, худоба, полонинське господарство. Частина мешканців працювала або працює в лісгоспі, хтось тримає корів і овець, продає молоко й бринзу у нижчих селах.

До речі, корів у селі більше, ніж людей. Навколо великі пасовища і в кожній хаті по декілька корівок. І всі вони з характером - вони зранку йдуть пастися самостійно і так само - повертаються додому.

Друга, більш нова опора - туризм. Сарата входить до Черемоського національного природного парку, а в інформаційних матеріалах парку село згадується як точка кількох еколого-туристичних маршрутів - "Жупани", "Здіймаючись над обрієм", "Дорогою до небес".

Для туристів це - вихід на хребет Чорний Діл, до скель, печер, водоспадів і цілющих джерел, які згадують у регіональних медіа як головні "родзинки" найвіддаленішого села.

Серед туристичних об’єктів, що варто побачити біля Сарати, особливу увагу привертає гора Томнатик, розташована всього за 4 кілометри від села. На її вершині височіють величезні й водночас дивні кулі, які давно стали символом цього місця. Локацію називають "Памір" - саме так у радянські часи називалася секретна радіолокаційна станція, що діяла тут.

З 1960-х років і аж до середини 1990-х на висоті 1565 метрів функціонував військовий об’єкт, який мав стратегічне значення. Його розташування було невипадковим - неподалік проходить кордон із Румунією.

У період холодної війни станція забезпечувала радіолокаційний контроль величезної території - від турецького узбережжя до Балтійського моря.

5 листопада 1995 року база "Памір" офіційно припинила існування. Відтоді залишилися лише напівзруйновані адміністративні будівлі, порожні куполи та одна велика антена "П-14 Лена". Лише останніми роками місцева влада почала розглядати цей об’єкт як туристичний ресурс і організовувати тут щорічні етнофестивалі.

Попри занепад, "РЛС Памір" не зникла з життя регіону: куполи стали прихистком від негоди для овець і туристів, а сама гора Томнатик періодично оживає завдяки культурним подіям.

Найвідоміший серед них - фестиваль "Памір FEST". Тут можна почути живу музику, взяти участь у нічній дискотеці, відвідати ярмарок, скуштувати буковинську кухню та долучитися до інтелектуально-розважальних ігор.

Чорний Діл (фото: Вікіпедія)

Церква, яка оживає раз на рік

Окрема історія Сарати - невелика дерев’яна церква святого Івана Хрестителя, що стоїть на пагорбі над селом. У матеріалах Черемоського нацпарку її описують як маленьку гуцульську святиню, яку збудували самі горяни й де колись служили щонеділі.

Сьогодні богослужіння відбувається лише раз на рік - на Івана Купала. Тоді до села збираються люди з навколишніх сіл і колишніх мешканців: Сарата на кілька днів оживає, на подвір’ях розкладають столи, лунає гуцульська музика, а церква знову стає центром громади. Весною 2012 року святиню реставрували, надавши їй оновленого гуцульського вигляду.

Дерев'яна церква Св. Івана Хрестителя 19 століття (фото: Вікіпедія)

Школа, медицина, зв’язок: реальність віддаленості

Найближча повноцінна школа й амбулаторія - не в самій Сараті, а в нижчих селах; туди дітей і хворих треба довозити або доправляти, що взимку перетворюється на проблему.

У селах такого типу закриття місцевої школи означає фактичну "точку неповернення" - молоді сім’ї з дітьми переїжджають ближче до цивілізації. Діти З Сарати навчаються у школі-інтернаті села Селятин, що за 40 кілометрів.

У селі немає ані магазину, ані поштового відділення. До найближчого магазину 18 кілометрів, а взимку часом так засипає снігом, що можна хіба сидіти вдома і чекати весни.

З мобільним зв’язком ситуація теж типова для високогір’я: стабільний сигнал ловиться не всюди, інтернет часто працює лише на підвищеннях або взагалі відсутній.

Для частини мешканців це означає життя практично без цифрових сервісів і банально складний доступ до онлайн-адміністративних послуг чи медицини.

Дамба на річці Сарата (фото: Вікіпедія)

Чому люди не виїжджають

Попри всі труднощі, частина мешканців не уявляє життя поза Саратою. Для когось це земля предків, для когось - можливість бути максимально автономними: власні ліси, вода з джерел, картопля й город, худоба, гриби та ягоди.

Тут люди говорять про тишу й відчуття свободи, які неможливо знайти в містах: тут немає заторів, рекламних білбордів, суєти. Є лише гори, погода й власні сили - і це одночасно і виклик, і головна цінність життя в найвіддаленішому селі України.